Після смерті тата мама дуже злягла духом. Вони все життя прожили разом, і я бачила, як їй важко було залишатися самій у квартирі, де все нагадувало про нього.

Я забрала її до себе. Чоловік мій, Дмитро, не був проти, навпаки сам допоміг перевезти речі і сказав:

– Нехай поживе з нами, їй так легше буде.

Спочатку все було добре. Мама водила дітей до школи, забирала з гуртків, могла суп зварити, поки я на роботі.

Одного вечора я якраз накривала на стіл, а мама вийшла з кімнати вже при параді – зачіска, губи підфарбовані, нова блузка.

Я здивувалася і питаю:

– Ти куди зібралася?

– На зустріч, – спокійно каже.

– Яку?

– Для самотніх людей. Хочу піти, поспілкуватися.

Мене тоді аж пересмикнуло.

– Мамо, тобі що, занять мало? Сашка ж із плавання треба забрати.

– Один раз забереш сама, нічого страшного, – відрізала вона.

Я думала, що це разова дурниця. Але ні. Через тиждень вона знову пішла. Потім ще. То танці, то концерт, то екскурсія.

Я приходила з роботи, на кухні порожньо, діти голодні, а мама тільки в двері заходить, усміхнена, ніби помолодшала.

– Де ти була? – не витримала я якось.

– А що, я вже звітувати повинна? – кинула вона.

– Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе онуки є?

– А я що, нянька безплатна? – сказала мама так, що я аж оніміла.

Потім була ще одна сцена. У суботу вранці я попросила:

– Посиди з дітьми дві години, мені треба в поліклініку.

А вона стоїть біля дзеркала і сережки вдягає.

– Не можу, в мене плани.

– Які ще плани?

– Не твоя справа, – сказала мама і грюкнула дверима.

Тоді я вже зрозуміла, що там не просто “клуб”. Занадто вона світилася. Телефон ховала, смс читала в кімнаті, навіть парфуми почала душити на себе так, що вся квартира пахла.

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

А потім одного вечора вона сказала:

– Доню, присядь, треба поговорити.

Я ще знервовано віджартувалася:

– Що, твій клуб закрили?

– Ні, – каже. – Я заміж виходжу.

У мене земля з-під ніг пішла.

– Ти серйозно?

– Серйозно. Його звати Іван, він хороша людина.

– Та ти що, геть здуріла? Тата ще року нема, а ти вже в наречені записалась? Люди сміятися будуть!

– Мені байдуже, що люди скажуть, – відповіла вона.

– А про мене ти подумала? Про дітей? Ти нас проміняла на якогось діда з танців!

Мама тоді тільки стиснула губи. Я чекала, що вона хоч щось пояснить, вибачиться, схаменеться. А вона мовчки пішла в кімнату і почала складати речі.

Я зайшла за нею:

– Тобто це все? Отак просто?

– Я не хочу більше слухати образи, – сказала вона.

– Образи? Та ти сама нас зрадила!

– Я маю право на своє життя, – кинула мама.

Вона викликала таксі і поїхала. Без нормальної розмови, без прощання з онуками, без нічого. Діти стояли в коридорі й дивилися, як бабуся виносить валізу.

Минув уже місяць, а ми не спілкуємося. Я чула від знайомих, що вони вже подали заяву. Мене, схоже, ніхто й не думає кликати на те весілля, та й не дуже треба.

Найбільше мене добиває чоловік. Дмитро постійно каже:

– Ти не права. Твоя мама не зобов’язана ставити на собі хрест.

А я йому відповідаю:

– Нормальні матері так не роблять.

Я досі не можу це прийняти. Для мене це виглядає так, ніби мама просто викреслила нас зі свого життя, щойно на горизонті з’явився чоловік.

Скажіть чесно, я справді не права, чи все ж мама перейшла всі межі?