У нас на дачі паркан — сітка-рабиця. Стара, іржава, провисла. Крізь неї все видно — і мою ділянку, і сусідську. Кожен помідор, кожну грядку, кожне простирадло, що сохне на мотузці. Жодної приватності. Але мені завжди було байдуже. Ніколи парканами займатися, коли в хаті чоловік, діти, грядки, банки, варення, дах, що протікає, і вічне: «Іро, а де моє…»

Сусідку звати Тамара Василівна. Сімдесят два роки. Живе сама. Чоловік помер років десять тому, діти приїжджають раз на рік на шашлики. Маленька, суха, засмагла аж до чорноти. Руки — жилисті, сильні. Завжди в панамі й у калошах, навіть у спеку.

Ми віталися через паркан п’ятнадцять років. «Доброго ранку, Тамаро Василівно». — «Доброго, Ірочко». І все. Жодного разу не сиділи разом, не пили чай, не розмовляли довше трьох хвилин. Вона — на своїй ділянці, я — на своїй. Через рабицю. Паралельні життя.

А потім стався той вечір.

Липень. Спека відпустила, сонце сідає, повітря стає прохолоднішим. Я сиджу на ґанку й плачу.

Я навіть сліз не витираю — навіщо? Ніхто не бачить. Діти в хаті. Олег поїхав зранку — «на роботу». Яка робота в суботу — не знаю. Не питаю. Втомилася питати.

Двадцять п’ять років шлюбу. Ювілей торік — ходили в ресторан, він подарував сережки, я усміхалася, гості казали «яка пара». Сережки лежать у скриньці. Я вдягла їх один раз.

Двадцять п’ять років — і я не пам’ятаю, коли востаннє почувалася щасливою. Не «нормально», не «стабільно», не «гріх скаржитися» — а щасливою. З мурашками, з метеликами, з відчуттям, що життя — свято, а не список справ.

Я плачу на ґанку, і мені п’ятдесят три, і комарі жеруть мені ноги, і помідори треба підв’язати, і варення доварити, і підлогу помити, і чоловіка дочекатися — а я сиджу й не можу встати. Бо не розумію — навіщо. Навіщо варення. Навіщо помідори. Навіщо підлога. Для кого все це. Для Олега, який «на роботі»? Для дітей, які приїжджають раз на місяць? Для себе?

А хто це — я? Чого я хочу? Що я люблю? Що мені подобається?

Я не знаю. У п’ятдесят три роки — не знаю…

— Ірочко.

Голос — із-за рабиці. Тамара Василівна. Стоїть біля паркану в своїй панамі, дивиться на мене.

Я швидко витираю обличчя. Ніс червоний, очі опухлі — усе видно, паркан же прозорий.

— Добрий вечір, Тамаро Василівно.

— Добрий. Ти чого ревеш?

От просто так. Без «що сталося», без «тобі допомогти». «Ти чого ревеш». Як питають у дитини — просто, без церемоній.

— Нічого. Алергія.

— У липні. На ґанку. Алергія. Ну-ну…

Вона дивиться на мене. Я — на неї. Крізь іржаву рабицю.

— Ходи до мене, — каже вона. — Чай поставлю. З м’ятою. М’ята цього року гарна.

Я не хочу йти. Хочу сидіти й плакати. Але ноги самі встають, і я йду — через хвіртку між нашими ділянками, яку ми п’ятнадцять років не відчиняли.

У Тамари Василівни на веранді — рай. В’юнок по поруччях, герань у горщиках, старе крісло‑гойдалка з в’язаним пледом. На столі — самовар. Електричний. Дуже затишно.

Вона наливає чай у скляні склянки з підсклянниками — справжніми, залізними, важкими. Кладе м’яту. Підсуває мед.

— Пий. І розказуй.

— Нічого розказувати.

— Ірочко, мені сімдесят два. Я дурницю від горя відрізняю на відстані. У тебе — горе. Розказуй.

І я розповідаю. Сама не знаю чому. Може, тому що вона — чужа, і чужим інколи легше. Може, тому що вона дивиться — і мовчить. Не перебиває, не ахає, не каже «я тебе розумію». Просто дивиться й слухає.

Я розповідаю про Олега. Про двадцять п’ять років шлюбу. Про його «на роботу» в суботу. Про сережки в скриньці. Про те, що ми не сваримося — і це гірше, ніж сварки. Про те, що я не пам’ятаю, коли він на мене дивився — по‑справжньому дивився, як на жінку, а не як на дружину, до якої звик.

Про дітей, які виросли й живуть своїм життям, і це правильно, і я сама так хотіла, але тепер вони поїхали — і я не знаю, хто я без них. Двадцять п’ять років я була мамою. А до того — донькою. А між тим — дружиною. Мама, донька, дружина. А собою — коли?

Розповіла про маму, яка все життя казала: «Головне — сім’я. Усе заради сім’ї. Терпи. Не скаржся. Будь хорошою дружиною, хорошою матір’ю — і все буде добре».

Я була. Хорошою. Двадцять п’ять років. Варила, прала, прибирала, виховувала, терпіла, не скаржилася. І от — сиджу на чужому ґанку, в п’ятдесят три роки, і реву. Бо була хорошою для всіх — крім себе. Про себе — забула…

Тамара Василівна слухає. Не перебиває.

Коли я замовкаю — виговорившись, порожня, як вижата ганчірка, — вона мовчить ще хвилину. Потім каже:

— Ірочко, ти коли востаннє робила щось непотрібне?

— Що?

— Непотрібне. Не потрібне. Не для когось. Не «треба». А просто — хочу. Коли?

Я думаю. Довго.

— Не пам’ятаю.

— От. У цьому й справа.

Вона відпиває чай. Ставить склянку.

— Я тобі розкажу дещо. Мені було п’ятдесят вісім, коли я зрозуміла те саме, що ти зараз. Тільки мені не пощастило — я зрозуміла запізно. Коля, чоловік мій, уже хворів. Рак. Два роки ми з ним жили від обстеження до обстеження. І одного вечора — він уже лежав, майже не вставав — він мені сказав.

Вона замовкає. Дивиться на в’юнок.

— Він сказав: «Томо, я тебе все життя любив. Але ти себе — ні дня. Ти все життя для мене, для дітей, для дому. А для себе — нічого. І мені від цього було боляче. Бо я хотів, щоб ти була щаслива. А ти була — хороша. Це різні речі».

Вона повторює: «Хороша і щаслива — це різні речі». І дивиться на мене.

— Я тоді не зрозуміла. Думала — марить, ліки. А потім він помер, і я залишилася одна, і в мене з’явився час. Багато часу. Ціле життя порожнього часу. І я спершу вила — як ти зараз. Місяців із пів року. А потім…

— А потім?

— А потім я посадила троянди.

— Троянди?

— Троянди. Он ті, бачиш? — Вона киває в кут саду. Там — рожевий кущ. Величезний, пишний, шалено красивий. Темно‑червоні, майже чорні бутони. Я бачила його щоліта через рабицю, але ніколи не питала.

— Коля терпіти не міг троянди. Казав — баловство, самі колючки, краще картоплю посади. І я садила картоплю. Тридцять років садила картоплю, бо «треба» і «корисно» і «сім’ю годувати». А троянди хотіла — та не садила. Бо непотрібно. Бо не для сім’ї. Бо «для себе» — це соромно. Мама так учила. І мене, і тебе, видно, теж.

Я киваю. Мама так учила. Саме так. Слово в слово. «Для себе» — егоїзм. «Хочу» — примхи. «Подобається» — потім, коли все поробиш.

А все не доробляється ніколи.

— Я посадила троянди через пів року після Коліної смерті, — продовжує Тамара Василівна. — Пішла на базар, купила три саджанці. Дорогі, між іншим. Діти сказали: «Мам, навіщо тобі, краще ми тобі картоплі привеземо». А я сказала: «Не треба картоплі. Я хочу троянди».

Вона усміхається.

— Знаєш, що я відчула, коли їх посадила? Я відчула, що я — є. Що я — хочу. І роблю це. Не як мама, не як дружина, не як бабуся. А як Тамара, яка любить троянди. Це було так дивно. У шістдесят років дізнатися, що ти любиш троянди.

Ми сидимо й мовчимо. Вечір. Комарі. М’ята в склянці.

— Ірочко, — каже вона. — Мені мама казала те саме, що й тобі. Живи для сім’ї. Терпи. Не скаржся. Будь хорошою. І я була хорошою. Тридцять років. А потім чоловік помер, і я лишилася — хороша, правильна, з картоплею і без жодного куща троянд. І зрозуміла, що не знаю себе. Взагалі. У шістдесят років — як чужа людина в дзеркалі.

Вона нахиляється до мене.

— Тобі п’ятдесят три. Не шістдесят. Не сімдесят. У тебе є час. Але його буде менше з кожним роком. І якщо ти зараз не спитаєш себе — чого я хочу? що я люблю? що мені подобається? — то коли?

— Але в мене чоловік. Сім’я. Дім. Я не можу просто…

— Можеш. Я не кажу — кидай чоловіка. Не кажу — забудь про дітей. Я кажу — зроби те, що хочеш.

— У сенсі?

— У прямому. Зроби щось непотрібне. Для себе. Не для Олега, не для дітей. Для себе. Одну річ. Маленьку. Безглузду.

Я дивлюся на неї.

— Я не знаю, що я люблю, — кажу я, і голос тремтить. — Мені п’ятдесят три, і я не знаю, що я люблю. Це нормально?

— Це не нормально. Але це можна виправити. Просто почни пробувати. Що завгодно. Що перше прийде в голову — те й роби.

— А якщо дурниця?

— Особливо якщо дурниця. Дурниці — найважливіше. Ми все життя робили розумне й потрібне. Пора подуріти.

Я пішла від неї о десятій вечора. Олег на той час уже повернувся — сидів на кухні, їв холодний борщ.

— Ти де була?

— У сусідки. Чай пили.

— У якої сусідки?

— У Тамари Василівни.

— У бабки? Робити нічого?

Робити нічого. От саме, Олег. Робити нічого. Я двадцять п’ять років робила те, що «нічого» — варила, прала, прибирала, підв’язувала, закочувала. Мені й справді — нічого робити. Для себе — нічого.

Я лягла спати й не спала до третьої. Думала. Що я люблю? Що я люблю? Просте питання — і порожнеча у відповідь. Наче відкриваєш шафу, а там — порожньо. Жодної речі. Все роздала, розгубила, забула.

Вранці я встала й поїхала в місто. У книгарню. Купила акварельні фарби, пензлики й папір. Не знаю навіщо. У школі любила малювати — потім кинула, бо «несерйозно» і «час марнуєш». Сорок років не малювала.

Привезла на дачу. Розклала на веранді. Олег побачив.

— Це що?

— Фарби.

— Навіщо?

— Малювати.

— Що малювати?

— Не знаю. Щось.

Він подивився на мене, як на хвору. Знизав плечима. Пішов лагодити паркан — той самий, рабицю, що провисла.

Я намалювала помідор.

Некрасивий, кривий, більше схожий на червону хмару з хвостиком. Папір промок, фарба потекла, пензлик — дешевий, щетина лізе. Повна дурня. Абсолютно непотрібна, безглузда, нікому не потрібна дурня.

Я сиділа й дивилася на той помідор. І усміхалася. Вперше за довгий час — без причини. Без приводу. Без «треба усміхатися, бо гості» або «треба усміхатися, бо діти». Просто — усміхалася. Бо намалювала кривий помідор, і мені було добре.

Тамара Василівна бачила з-за рабиці. Крикнула:

— Що малюєш?

— Помідор!

— Гарний?

— Жахливий!

— Чудово! — і засміялася.

Минуло три місяці. Я малюю щодня. Уже не помідори — дерева, небо, дім, сусідського кота, захід сонця. Малюю погано. Криво, косо, з потьоками. Папір — найдешевший. Фарби — дитячі. Мені байдуже.

Я знайшла ще дещо. Я люблю ходити босоніж по траві. Тридцять років на дачі — й жодного разу не ходила босоніж, бо «застудишся» і «наступиш на цвях». А тепер — ходжу. Щоранку. По росі. Мокра трава між пальцями, холодна земля. Дурниця? Дурниця. Непотрібність? Абсолютна.

Щастя? Так. Маленьке, тихе, босоноге.

Я купила собі морозиво. Не дітям, не чоловікові — собі. Пломбір у стаканчику. Їла на лавці біля магазину, як дівчинка. Було смачно. Наче мені знову п’ятнадцять.

Я поїхала на озеро. Сама. Без Олега, без дітей, без мети. Просто — поїхала. Сиділа на березі дві години, дивилася на воду й ні про що не думала. Вперше за двадцять п’ять років — ні про що. Не про борщ, не про прання, не про дітей, не про Олега. Просто — вода, небо, тиша.

Олег помітив. Не одразу — через місяць.

— Ти якась інша, — сказав він якось увечері.

— Яка?

Він думав. Довго, як завжди думає — повільно, важко, з паузами.

— Не знаю. Інша. Ти вчора співала на кухні.

— І що?

— Ти не співаєш. Ніколи не співаєш. Відтоді, як Настька народилася, — жодного разу не чув, щоб ти співала.

Він має рацію. Я не співала двадцять п’ять років. А тут заспівала. Сама — не помітила. Мила посуд і співала. Щось із дитинства, мамину колискову, без слів — просто мелодію.

— Мені подобається, — сказав Олег. І пішов лагодити щось у сараї.

«Мені подобається». За двадцять п’ять років — найкращий комплімент. Не «красива», не «люблю» — «мені подобається». І цього було досить. Бо я співала не для нього. Я співала для себе. І якщо йому подобається — добре. Якщо ні — все одно співатиму.